mama-znaet.com

Мені завжди хотілось знати як проходять уроки в американській elementary school. Чому діти ходять до школи з радістю? Як можна обходитись без домашніх завдань? Яким способом створюється атмосфера свободи та розкутості при збереженні досить жорсткої дисципліни? Чому діти почувають себе у школі як вдома? Я побувала в одній із шкіл на уроці математики. Про те, що побачила розповім і вам.                                                                             

Відчиняємо двері (перше враження):

Заходимо до класу. Учні (їх трохи більше двадцяти) сидять за простими столами на, пластикових, із металевими ніжками, стільцях. Щоб ніжки стільців не дряпали підлогу та не спричиняли шум при пересуванні, на кожну одягнено використаний надрізаний тенісний м”ячик (гарна ідея!). В одній стороні кімнати - стіл, завалений усілякими речами: тут стосики паперу, олівці, книжки, велика пластиков банка (певно, принесли з дому, може з-під горіхів бренду “365”?) із широким горлом та ще щось дрібне. То стіл асистента учителя. У школах США учитель має помічника - асистента, який допомагає йому виконувати рутинну (а іноді й не рутинну) частину роботи. Стіл основного учителя геть в кутку класу, зовсім маленький, на ньому лише записник та ноутбук. Також біля столу відсутній стілець. 

Що особливого у цьому класі досить дорогої (вартість навчання одного року в початкових класах - 8, у старших - 25 тисяч доларів) американської школи? Звичайнісінькі стіни, на яких плакати й таблиці написані нашвидку від руки, проста, обрамлена потертою дерев”яною рамою, чорна класна дошка (як і в кожній простій українській школі) на якій пишуть крейдою, над нею - фігури різних звірів, видно що намальовані на картоні та вирізані самими дітьми, на поличці макет намету, зроблений  (певно дітьми) із березової кори…Ніщо не вказує на те, що школа  ця знаходиться у країні високих технологій та що вона є дорогою.

Подібно,  як і у цій американській школі, обладнані класні приміщення багатьох сільських шкіл України. Чому саме сільських? У місті багатші батьки допомагають закупити для класу наочність чи меблі, або нову класну дошку. Та й мода на "шик" існує. А  сільський вчитель мусить сам бути майстром на всі руки - треба обійтись без додаткової фінансової підтримки і виготовляти плакати, макети, моделі які потрібні для навчання своїми руками. В американських школах багато речей діти роблять своїми руками, використовуючи для цього найпростіші матеріали, наприклад корки, серединки з-під ролів туалетного паперу, гарбузи, зерно, старі газети тощо. Практично кожного дня діти щось роблять власноруч - то сік вичавлюють із принесених яблук механічним способом віджиму (вивчають як працює простий механізм - гвинт?), то малюють пастеллю, то роблять пакунки для їжі, яка посилатиметься дітям бідних країн, то пишуть "твір" про свого любимого песика, роблять математичні моделі чи вітряки...
 

На одній із стін класу висить, з виду непоказна, але функціонально просто чарівна, комп”ютерна дошка (smartbord). Лише вона нагадує, що ця школа не є технологічно відсталою і завислою у п”ятдесятих роках минулого сторіччя, а є модерною. Це школа американська і вона знаходиться в одному з престижних (а це значить тому, де можна отримати хорошу освіту) американських шкільних містечок. 

Про особливості розташування різних шкіл:

Хочу зауважити, що на відміну від України, де зазвичай престижно жити і навчатися у центрі великого міста, у США найкращі приватні чи й публічні (оскільки є немало безкоштовних шкіл, котрі не гірші приватних) школи різного рівня знаходяться у маленьких містечках або передмістях. Багато університетів винесені за межі міста і утворюють університетські містечка з усією необхідною інфраструктурою - будівлями для лекцій, дослідницькими центрами, спортивними комплексами, бібліотеками, концертними залами, будівлями для проживання студентів, церквою, службою поліції, парком автобусів та усім необхідним для автономного функціонування.
 Нерідко території (особливо приватних) шкіл також влаштовані так само як і університетські містечка, то ж їх можна назвати  шкільними містечками. Деякі люди вважають, що Америка - це високі технології і сяючі хмаросяги. Проте, це не так. Америка - це більше село, ніж місто. І стиль життя американця більш відповідний стилю життя сільського жителя (хоч і сповненому високих технологій та страшенно високого темпу праці). Американці, які мають вищий рівень достатку зазвичай живуть у передмістях, купуючи великі будинки, які потопають у зелені могутніх дерев, що на них дітям нерідко роблять будиночки. Діти після школи можуть у безпеці весь вільний час проводити в іграх у власному зеленому дворі. До такого стилю прагнуть і ті, хто змушений поки-що орендувати квартиру у місті.  
Ось так виглядає шкільне містечко, у якому вдалось побувати.
 

Будівлі невеликі, кам"яні. Вулички, сквери...

Ці всі вулиці є внутрішніми - лише для шкільного транспорту (школа має свої служби охорони, прибирання, обслуговування різних підструктур тощо). Коли дитина переходить вулицю містечка, транспортний засіб зазадалегідь зупиняється, а водій посміхається і показує дитині, що він їй дає дорогу і вона в безпеці. Часто водії знають імена дітей і вступають з дітьми (особливо меншими) в "підтримуючі" розмови - типу "усе добре?"

Школа, у якій ми побували, знаходиться у передмісті Філаделфії і їїтериторія нагадує передмістя. На території школи - вулиці, вздовж яких губляться у зелені дерев великі і зовсім маленькі будинки. Тут адміністративний будинок, бібліотека, зал для зустрічей (свят, зборів тощо), кафе, спортивні зали (школа не має на цій території великих спортивних полів, але возить учнів до них автобусами), майданчики для ігор, церква та кладовище, сквери для відпочинку і сквери для тварин (там живуть кури - діти виводить їх в інкубаторі, доглядають і потім віддають на ферму), виставковий центр, зал для занять музикою…

На фото вгорі будиночок однієї групи кіндергарден. До нього ми зайдемо наступного разу, а тепер подивимось лишень курник, який розташований поряд.

Підемо далі. Всюди у маленьких сквериках прості дерев”яні лавки і такі ж прості столи (для ланчу чи просто відпочинку). Кілька великих і малих будівель - для навчальних класів. У великих знаходиться середня та вища (у нас відповідно середня та старша ланка школи) школа, а у малих будиночках - передшкілля та елементарна (у нас початкова) школа. Чим менші діти, тим більш автономно вони живуть у цьому шкільному містечку. Наприклад, група із 25 дітей 5-6 років  (кіндерґартен) має зовсім окремий будиночок на території школи. Другокласники (це діти 7-8 років) знаходиться у двоповерховому (американські школи навіть для старшокласників є зазвичай одно-двоповерхові) будинку, в якому є ще кілька класів елементарної школи. 

Про історію цієї школи:

Школа, у якій довелось побувати, має назву “Школа друзів”. У США є немало такого типу шкіл. Вони були засновані релігійною общиною Квакерів (Quakers) у 17 сторіччі. У Сполучених Штатах чимало шкіл різного рівня було засновано релігійними общинами. Цьому є пояснення - історично склалось так, що свого часу найбільш освічченими людьми були пастори і вони дбали про розвиток освіти. Так, наприклад, пастор Джон Гарвард у 1638 році віддав усе своє майно для створення повноцінного навчального закладу, який і став носити його ім”я (тут я згадала Могилянку та події, пов"язані з її впливом на освіту не лише українців, але і сусідні народи). Також знаменитий Єльський університет був створений конгрегаціоналістами, а Прінстон - пресвітеріанами. Квакери (християнський рух, що виник у 17 столітті) також створили немало шкіл, які існують донині. Звісно, вони вже не є релігійними, але вони зберегли назву (Friend school) та деякі традиції: поєднання доброї академічної освіти із вихованням цінностей, важливих для життя в громаді - відповідальності, товариськості, духовності тощо. Також ці школи є, зазвичай,  досить креативними.
На мій погляд, питання взаємин інститутів релігії і держави є дещо відмінним від того, що маємо в Україні, і дуже відмінним від того, що є в Росії. І це має значення для виховання дітей. Адже все на все впливає. Для прикладу: на території школи є скромне, якесь дуже природнє і "стримане" кладовище. Там напис про те, що все скороминуще і ми знову станемо часткою Великої Природи. Чи це не є частиною світогляду? Чи не спонукає до цінування  кожної хвильки життя, до гарного ставлення до друзів, рідних, людей довкола? Це не прості питання для виховання. 

Урок у другому класі: математика. 

Урок математики у розкладі дня є сьогодні першим. Тому урок розпочинається із запису дати на спеціальному невеличкому табло. Другою мовою, яку вивчають діти у цій школі є іспанська. Тож дата записується спершу англійською, тоді іспанською. Деякі діти вивчають німецьку - вони записують дату німецькою. Оскільки гості (ми) - українці, то дата записується також і українською. Крім того, що діти (хто хоче) записують дати різними мовами, вони ще й вголос називають різними мовами день, місяць, рік. Деякі важчі слова діти повторюють. Не хором і не за вказівкою вчителя, а просто хто хоче повправлятись.  
 

А тепер до математики. Діти вчаться додавати та віднімати числа у межах 100 (а інша група - у межах 1000). Також розуміти склад чисел. Вчитель використовує наочність - оранжеві блоки, які мають по 100 малих блоків та легко компонуються в блоки по 10. 

Видно, що часто діти працюють групами: на прохання вчителя одна група швидко переходить до асистента і сідає навколо його столу. Інша - так само за лічені секунди вмощується на підлозі довкола вчителя, який, вже сидить на підлозі, схрестивши ноги “по-турецьки”. Діти ведутьсебе дуже вільно і розкуто, але (о диво!) жодних лишніх розмов, які б заважали навчанню.
 

Після роботи з блоками - задача практичного характеру.
Вчитель бере великий картонний ящик (звичайний упаковочний, яких є багато в магазинах) і каже: “Уявіть, що ви працюєте у фірмі, яка продає футболки. Футболки приходять в таких ящиках. В цьому ящику сто футболок. Вони зв”язані в пакети по десять. Зараз прийде покупець і захоче купити якесь число футболок між 0 і 100. Нам треба бути готовими  швидко скласти для нього будь-яке число футболок. Як це зробити найкраще?”
 

Діти разом з учителем виконують завдання з допомогою оранжевих блоків.

Спосіб міркувань відображається на смартборд. Кожен крок - окремим рядком і кольором.

“Отже, ми мали, - говорить учитель, будуючи нову таблицю на smartbord, - ящиків - 1, пакетів - 0, незв”язаних, окремих футболок - 0. Ящик розпакували, отже сотні вже не маємо. Маємо замість неї десять десятків. Один із десятків розпаковуємо - отримуємо лише дев"ять цілих десятків.
 

А з одного зв"язаного десятка отримаємо  десять розпакованих футболок. Чи можемо тепер скласти швидко для покупця потрібну йому кількість футболок?"

Весь процесс пошуку рішення проходить у вигляді дискусії. Кожна дитина може висловити свою ідею і вона не критикується, але аналізується. Джон довго думає. Вчителька доброзичливо пропонує: "Давайте дамо Джону більше часу" і всі діти чекають та підтримують Джона. Вчитель бачить кожну дитину, її шлях міркування, простежує її ідеї і місця, де вона має труднощі. Жодного разу не дає прямих розпоряджень, лише м"які спонуки "а давайте", "гляньмо", "що б ви сказали"... Її голос м"який і спокійний, нічого лишнього, суха математика, але ... так доброзичливо до кожної дитини. Не дитина для вчителя, а вчитель для дитини!

Тепер задача конкретизується: покупець хоче 14 футболок. Синім кольором вчитель показує скільки футболок залишилось у ящику.

Хто хоче (тільки хто хоче, але таких дітей немало) підходить до смартборд і повторює міркування вчителя, стосовно того, як найкраще взяти із ящика із стома футболками 14. Кожен крок записується по горизонталі, а потім кожне перетворення (розпакування футболок) відображається у нижчих рядках.
 

Вчитель пропонує подібну задачу розв”язати кожному учневі самостійно. Нехай тепер покупець хоче купити 17 футболок. До класу приходить менш досвідчений учитель (в білому на стільці) і слухає дискусію дітей, іноді сам у неї включається - він прийшов повчитися у колеги. 

Потім учні працюють зовсім самостійно, без допомоги вчителя. Час-від-часу хтось підходить до смартборд і заповнює таблицю, тим самим повторюючи схему міркувань (розбиваємо сотню на десятки, десятки на одиниці...).

Тепер вчитель ще раз пропонує дітям виконати подібну задачу, але  абсолютно індивідуально. Ця група дітей підходить до столу асистента. У великій пластиковій банці картки із цифрами - це кількість футболок, які треба буде швидко продати покупцю. Діти дістають картки, на яких написані цифри. Кожна дитина вже має табличку (таку як використовувалась раніше), її треба тільки заповнити. Номерки потрібно тягнути кілька разів. Відповідно - розв”язати задачу про продаж футболок із різними цифрами. 
 

Діти працюють індивідуально дуже сумлінно і серйозно. Ніхто не грається, не розмовляє - усі зосереджені на виконанні завдання. Ні основний вчитель, ні його асистент дітей не контролюють. Жодного зауваження. Вони допомагають лише у разі, коли про це їх просять самі діти. 

Ті учні, які  діставали картки із банки і вже розв”язали кілька варіантів задачі переходять до складнішого завдання - тепер також треба бути готовим швидко продати покупцю певну кількість футболок, але числа цього разу будуть більшими, тому  підготуватись до продажу важче. Діти отримують пачки картонних карток із різними вимогами покупців (зібрані в стосик наче колода карт). Одна дівчинка швидко розв”язує задачу відповідно до витягнутої картки, але потім робота у неї не йде. Вона підходить до вчителя: “Я знову і знову витягаю те саме число. Чи можете ви краще перетасувати карти? У мене не виходить.” Вчителька (вона все ще сидить на підлозі і дещо пояснює нам) швидко, наче заправський картяр ділить колоду на дві частини, зістиковує їх так, що вони ледь торкаються одна одної і починає перелистувати картки в колодах так швидко, як машина для підрахунку грошей в банку: “Wow!” За якісь секунди дівчинка знову продовжує роботу. Дівчинка могла б швидше виконати роботу, якби не просила перетасовувати картки. Адже вона роботу собі ускладнила. Проте, діти в американській школі (принаймні в елементарній, хоч мені здається і далі) не люблять обман чи хитрування, коли йдеться про здобуття знань. Це закладається змалечку не тільки в школах, але й вдома, в громадських місцях - усім стилем життя. 

Правильність розв”язання ніхто на уроці не перевіряє. Заповнені таблички буде переглянуто після уроків. Самостійна робота дітей не буде оцінюватися(кожен - переможець). Просто учитель знатиме кому із дітей треба буде приділити більше уваги і відповідно формуватиме дещо інакше його домашнє завдання. Учні звикли до того, що вчитель не виставляє щоразу оцінку за роботу. Вони розуміють, чого вони повинні навчитися і звертаються до допомогу у тому разі, коли чогось не розуміють. 
Така от "Школа друзів" і її принципи.
 

Якщо не вникати в більш глибинні питання, ніж  мета уроку та його структура, то урок наче не “потрясає”. Чому? Бо справжня, велика робота - “за кадром”. 

Які могли б виникнути, скажімо, у середньостатистичного учителя середньостатистичної школи, звиклого до традиційного контролю уроку:

• чому не поставлено мету уроку і не доведено її до учнів?
• чому весь урок учні розв”язували практично одну задачу?
• чому учитель не підходив до учнів і не працював з окремими індивідуально, не контролював їх?
• чому не підведено жодних підсумків та й взагалі не завершено урок? 
• чому жодного слова про домашнє завдання?
• чому жодного разу учитель не запитав чи все зрозуміло? 
• чому діти нічого не писали у зошитах?
• чому вони не користувались підручником? 
• чому не було виокремлено пояснення та повторення? і т.п.   Список запитань можна було б продовжити. Проте, відповідь на усі ці питання буде одна і та ж: усе це просто не потрібно. Чому непотрібно? 

На приведені вище та подібні їм питання можна не відповідати, оскільки цей урок не є уроком у тому розумінні, як це звикли учителі традиційного навчання. Уроків у цій школі немає - просто різні види цікавих занять переходить одне в одне. Жодних дзвінків, жодних ритуальних вставань на початку і після завершення різних видів робіт. Ніяких обов”язкових “сьогодні тема уроку…”, “метою є…”, “відкрийте домашні завдання…”, “дивіться на дошку…”, “можете йти на перерву…” тощо. Учні веселі, розкуті і, разом з тим, дуже дисципліновані і зосереджені на навчальній праці. Чому? Що заставляє їх бути дисціплінованими? Робота, її організація, інтерес! Також увага до індивудальної стратегії кожного з дітей.

 Якось мені вдалось побувати у суботній українській школі. Така існує для тих, хто хоче зберегти українську мову в англомовному середовищі. Загалом, ця школа дуже потрібна. Дуже добре, що вона створена.  Але те, як проходив урок на якому я побувала мене потрясло. На уроці з учнями (у класі близько 20-25 дітей) як і у американській школі працювало два учителі. Що вони робили? Одна вчителька щось розповідала чи диктувала (то був урок української мови), а друга весь час стежила за учнями, і перебиваючи першу, раз-по-раз вказувала: “дивись на дошку”, “очі сюди”, “поклади руки на стіл”, “чому ти під столом”, “не розмовляй”… Мені було вже не тільки сумно, але й смішно і я почала рахувати зауваження. Нарахувала більше сорока! В результаті обидві вчительки були у стресі, діти на уроці нічому не навчились (крім, можливо, як не реагувати на вчителя) і отримали купу домашніх завдань. Після того уроку вчителі скаржились, що не можуть справитись із дисципліною (то був теж другий клас), бо “це зовсім не те, що в Україні і діти тут розбещені та не реагують на зауваження”. Я тільки їх запитала: “А ви на їх місці реагували б?” Потім прибігла директор і попросила мене не бути більше в класі, бо "не дозволено". Хоча я могла б допомогти налаштувати все на краще. Проте страх за своє робоче місце ніколи не довзлить директору чути правду. Було сумно. Взяли із американської системи навчання лише те, що має бути два учителі, але нічого із власне системи. Часто і в Україні так бувало при всякій черговій реформі освіти. Так було, наприклад, із копіюванням системи Шаталова. Взяли те, що видиме - опорні сигнали. Почали копіювати, але нічого з того не вийшло, оскільки не у тому була суть його методики. Він створив складну систему, в якій опорний сигнал грав складну роль для кожної дитини, але без інших елементів "не працював". Пройшло стільки років, але школа не перевчилась.

 Чому учні американської школи  не отримали жодного зауваження? Дисципліна і контроль перейшли у самодисципліну та самоконтроль. За цим стоїть велика робота вчителя і вона "за кадром". 

Коли учні включені у процес розв"язання задачі, зайняті роботою контроль не потрібний. Потрібна лише мудра допомога і підтримка. У цьому й суть навчання. І не обов”язково та задача має бути математична. Колись Євгеній Ільїн започаткував використання задачного підходу навіть до уроків літератури. Задачі бувають різні. Головне - включити, втягнути дитину у процес пошуку рішення. Це і робить американська елементарі скул. 

“Задачі” змінюються протягом дня. Їх розв”язують на уроках мистецтва, музики, читання, фізичної культури тощо. Так і проходить день в американській школі. А покаранням для дітей є - заборона хоча б день відвідувати школу. “Чому ти хочеш до школи?” - запитую другокласника. “Тому, що там мої друзі і там завжди цікаво”, - типова відповідь. 

Якщо ви захочете запитати американського малого школярика чи його у школі ніхто не ображав, чи не сварила учителька, чи він не отримав поганих оцінок, чи не боявся, що чогось не знає… він, швидше за усе, подивиться на вас нерозуміючим поглядом: “Це жарт?” Але якщо ви запитаєте, що було цікавого сьогодні у школі, то він відразу ж почне із захопленням розповідати: “Сьогодні був один проект на вимірювання…” чи “Ми рахували через скільки днів вилупляться ціплята з нашого інкубатора і скільки треба їм корму”. Така математика. 

Вчительку, яка навчає другокласників математики звуть Меган. Меган каже: “Ми хочемо, математизувати середовище, в якому живе дитина. Вивчаючи числа, операції з ними, числову пряму ми намагаємось включити дитину у процес пошуку - у продукування гіпотез, їх перевірці, доведенні, аргументації, “винайдені” нових правил. Ми спонукаємо дітей думати і висловлювати свої думки вголос. Так вони навчаються дотримуватись логічності у донесенні до інших своєї ідеї, також навчаються не боятись помилок. Ми дискутуємо не лише правильні, але й неправильні рішення. Для цього використовуємо задачі практичного значення. Спершу ці задачі підбираємо, тоді обговорюємо з іншими учителями і лише після того включаємо як завдання для учнів”.
 

Меган і не пропонує мені стільця - так зручніше, до такого спілкування усі звикли. 

Наступна ідея, про яку розповіла Меган - урок будується так, що учитель не стоїть над учнем, а тільки поряд. Так, ніби він учиться разом з ним. Розв”язання тієї чи іншої задачі є діяльністю спільною для вчителя і учня (тут я згадала, як багато говорилося у нашій українській школі про спільну діяльність учителя та учнів та педагогіку співробітництва - то були часи Шаталова, Оржеховича, Гузика, але йти тим шляхом змогли лише одиниці).

Стиль стосунків між учителем і учнями на уроці математики дуже довірливий і партнерський. Учитель не прагне бути “розумним”, “завжди правим” - він мудрий товариш, він той, хто знає і любить математику, тому може їм допомогти ввійти в її незвичайний світ. І це головне у їхніх стосунках, тому “для авторитету” йому не обов”язково мати стіл у центральному місці класу, чи красивий стілець біля нього, чи класний журнал (якого бояться українські другокласники). Учитель залишається авторитетним і тоді, коли він сидить з дітьми “по-турецьки” на підлозі, і тоді, коли він рачкує “на чотирьох”, намагаючись дістати крейду, що закотилась далі. 
У дітей починається час ланчу і ми завершуємо розмову.
 

Я думаю, для школи найважливішим є не програми, не підручники, не приміщення..., а особистіть учителя, Людина.
Меган - невелика, струнка жінка літнього віку. Її обличчя, рухи, стиль спілкування з дітьми видають людину доброзичливу і тактовну. Вона жодного разу не перервала пояснення учня. Також жодного разу не показала невдоволення, якщо той помилявся.  Коли хтось із учнів  підходив до Меган з питанням, та відповідала так, що дитина не почувалася нетямущою. Меган не вела себе зарозуміло і тоді, коли я запитувала її про, здавалос би, прості, але незрозумілі мені кроки у методиці розв”язання задачі про футболки. Вона відразу погодилась позичити мені, незнайомій людині, чотири великі книжки, в яких подано аналіз результатів експерименту, спільно проведеного вченими США та Нідерландів, що й лягло в основу її методики навчання учнів простих операцій з числами. І директор школи не пропонував мені покинути клас (поважають тих, хто хоче повчитися), а адмінофіс відразу дозволив побути на уроці, тільки видав такого от бейджика. Звісно, контроль мусить бути, бо це безпека дітей. 
 

Учні повертаються зі школи додому після третьої години дня. Домашнє завдання з математики (2-ий клас) може бути виконаним за 10 хвилин. Кожен учень має віддрукованими усі запитання на листі паперу і йому треба тільки вписати результати, або зробити схему,  розгадати закономірність чи проілюструвати шлях свого пошуку… Кожен учень отримує індивідуальне домашнє завдання, все залежить від того, що саме він гірше знає, у чому частіше помиляється і що потребує додаткової праці. А це означає, що Меган стежить за кожним кроком кожного із учнів і надає допомогу саме там і саме тоді, коли їм потрібно. 

Меган і учнів навчає самоконтролю. Навчання - це запитання, а не лише відповіді. Коли, наприклад, учень отримує завдання на додавання чи віднімання дво-, трьоцифрових чисел (яке мусить виконувати вдома швидко, засікаючи час), то має також вживати олівці двох кольорів, щоб вписувати іншим кольором ті результати в яких він має сумнів, або думав над ними надто довго. Так і вчитель одразу бачить якого типу труднощі має цей учень, та й учень вчиться самоконтролю. На уроці Меган діти не бояться помилятися. 

Чому я вирішила написати цей огляд? В українській пресі та Інтернеті все частіше з”являються заклики ламати заскорублі традиції української школи та створювати школи нового типу, вивчаючи зарубіжний досвід. З"являється немало альтернативних школі (преса їх рекламує). Я згодна з тим, що потрібне реформування, проте боюсь, що згарячу зламають не те і запозичать не те. Тому й привела приклад уроку у суботній школі - вчителі ж то з України, а програми американізовані. Взяли те, що на поверхні лежало - з української системи вимогу “слухатись” та гору домашніх завдань, з американської - вчитель отримав асистента. 

 Я також була учителем  математики. А моя мама працювала у сільській початковій школі у класі-комплекті. Вона була моїм першим учителем, коли я ще зовсім малою допомагала їй бути корисною кожній дитині. І досі пам”ятаю, як я сідала поряд з учнями котрі не могли справитись із завданням і на прохання мами допомагала саме (і тільки!) там, де це було потрібно. А коли сама стала вчителем і класним керівником, то не раз (як мама вчила) розпочинала навчальний рік не “уроком мужності”, чи ще якоюсь формальною настановою, а вела дітей в похід, на цікаву екскурсію щоб бачити кожного з них у атмосфері свободи і розкутості. Тоді я могла не тільки найкраще познайомитись із дітьми, але й допомогти їм зробити перший крок щоб стати однією здруженою командою. Я побачила в класі американської школи, що всі таблиці, малюнки і макети зроблені своїми руками. Бо не було грошей? Бо така методика! І так само робили вчителі і учні нашої сільської школи і, особливо, моя мама. 

На фото внизу ви можете бачити місце відпочинку дітей. Адже кожна дитина може погано себе почувати, чи просто втомитись - тут вона може полежати, чи просто побути на самоті. Куточок у вигляді простої хатки, яку часто американці влаштовують для дітей на деревах. Або просто у вигляді двоповерхового ліжка. Використано старі дерев"яні планки, просто пофарбовано. США - країна дуже "проста", тому що дуже і дуже складна та системна. Коли я починала працювати у сільській школі, то вела дітей до лісу (поряд школи) і там ми будували "халабуду". Найкраще діти засвоювали якісь математичні базові речі саме там. А коли працювала у міській школі, то ніколи не ставила оцінки за самостійну роботу і не виводила у журналі "середню" оцінку в кінці чверті і учні ніколи не боялись помилитись, навпаки про свої помилки розповідали і просили допомоги. Коли ж працювала в Інституті підвищення кваліфікації учителів, то могла бачити як багато є творчих людей і як багато просто "училок". Батьки можуть відсіяти лишніх, баласт, бо вони зацікавлені мати хорошого учителя для своєї дитини. Сучасні батьки мусять бути грамотними і "знати все". Тому і підготувала цей огяд не для вчителів, а для батьків.

Для реформування української школи потрібні не гроші, не розпорядження згори, не кардинальна ломка тридиційної школи, не наукові трактати, відірвані від практики. Потрібен вчитель, який би дійсно хотів би все змінити на краще заради кожного свого учня і не боявся для цього постійно вчитися. Також потрібна зацікавленість у змінах батьків. Добру школу робить людина, провідник.  
 

Я дякую Меган, а діти мають ланч. Кожен свій, адже у кожного індивідуальні смаки і стиль харчування сім"ї. Після ланчу учнів чекають нові цікаві проекти на інших заняттях. 

Я не розповідаю тут про те, яку теорію покладено в основу вивчення математики у другому класі. Це більше могло б зацікавити учителів початкових класів. Тому підготую статтю для їх журналу "Початкова школа" і батьки-математики зможуть там прочитати більше. Лише зауважу, що без добротної теорії ніколи не буває доброї практики. В основі завжди лежить ідея, принцип - ключ. 
Про ключ можна почитати у таких книжках:
 

А ось кілька фото із цих книжок. Математики відразу розгадають - тут про спосіб мислення, про хід думок дітей у різних ситуаціях. Спершу це все експериментувалось, аж потім був урок Меган.

Можна по-різному ставитись до методики Меган. З чимось я згідна, чомусь заперечувала, про щось ми обоє мали великі сумніви. Але те, що Меган стежить за зростанням кожного свого учня і допомагає йому саме тоді, коли це найбільш ефективно не піддається сумніву. Батьки дуже цінують Меган. Вона - має ступінь Ph (кандидата наук по-нашому). Хоч і кандидати бувають різні. Вона просто чудова людина і справжній учитель.

Думала, яке фото дати на завершення. Хотілося створити відповідний настрій і підсилити основну думку огляду. Вирішила, що оце:
 

Дякуємо, що залишалися з нами. Успіхів Вам у виборі школи та вчителя! Сподіваюсь цей огляд хоч трішки допоможе у цьому. 

Друга частина огляду тут

А також ще багато про Америку  - тут